«Вмів жити неспішно»: історія айтівця Тараса Савчука, який загинув на війні із росією

Тарас родом із міста Золочева Львівської області. До 24 лютого 2022 року працював у компанії Abto Software. Все свідоме життя він боровся за справедливість: був членом організації УНА-УНСО, брав активну участь у Революції Гідності. Любив фронт й сприймав війну за мистецтво, тож вперше до лав ЗСУ приєднався ще у 2014 році, а з початком повномасштабної війни — вдруге.

Зі слів друзів та родичів він не любив гучних вечірок. Натомість мав багато захоплень: любив ходити в гори, їздити на велосипеді, цікавився мистецтвом, лицарською тематикою, філософією, музикою тощо. Завжди дбав про родину.

«Він був найкращим братом. Ми не були дуже близькі, він був стриманий в емоціях, але я завжди відчувала його підтримку. Ми переживали й піклувалися один про одного тихо. Він дбав за всю сім’ю, був тою людиною, яка тримала нас на плаву», — ділиться сестра Марта Савчук.

Марта додає, що особливо брат цікавився історією України, любов до якої ще з дитинства йому прищепив дідусь. Був справедливим і не любив будь-яких проявів СРСР в сучасному світі. Тарас був учасником історично-націоналістичних спільнот. Захоплювався історією УГА, дивізією СС «Галичина» та її бійцями.

Подруга Ольга Грицюк каже, що він, без сумніву, був дивізійником нашого часу: «Це про патріотизм, виховання, про вишкіл, чесноти, про відмінні військові вміння, про людське».

Тож не дивно, що з початком Революції Гідності він поїхав до Києва. Тоді йому було лише 20 років.

«Ми ненавиділи росію до того, як це стало мейнстримом. Він чудово знав історію та постійно досліджував її нові сторінки. Впевнена, що питання “їхати чи не їхати до Києва” не стояло. Він ніколи не перекладав відповідальність на інших, робив усе сам. Тарас завжди був субʼєктом і творцем історії, і чітко розумів свою громадянську позицію», — каже Ольга.

Разом із друзями він базувався в Київській міській державній адміністрації (КМДА). Ольга пригадує: «Перед очима його металева каска, перший броник і фото на підлозі в одному з кабінетів адміністрації, місці відпочинку та сну. І книжка ще. Мені здається, що Тарас завжди мав із собою книгу — без неї нікуди».

Тарас не служив в армії та не мав бойового досвіду, втім, був твердо налаштований приєднатися до війська (ще за часів проведення АТО). Родині про свої наміри зізнався не одразу.

«Мама казала, що не пустить на фронт. Коли ми його відмовляли, він відповідав: “А хто піде? Я не буду чекати, поки вони прийдуть у мій дім”. Одного дня він сказав, що їде з друзями в Карпати відпочивати, а сам поїхав у Новоград-Волинський. Проходив військовий вишкіл, був зарахований у взвод вогневої підтримки, там здобув навички володіння снайперською гвинтівкою Драгунова», — пригадує сестра.

Уже коли Тарас склав присягу, то подзвонив і зізнався матері. Так він вперше потрапив на фронт. Служив у період 2014–2015 років на посаді снайпера у 54-му та 131-му окремих розвідувальних батальйонах. У війську Тараса кликали Вовкулакою. Це позивне закріпилося за ним ще до подій АТО, втім, чому саме таке прізвисько, ніхто з близьких уже й не пригадує. Зі слів подруги Ольги, весь час служби пройшов біля Маріуполя: «Хлопці згадують, що його взвод практично завжди був окремо від усіх».

Побратим Глєб Галунко каже, що із Тарасом працювалося комфортно: «Якщо він підлеглий, то робив те, що йому кажуть і робив це якісно, не створював зайвого дискомфорту. Він був уважним і спокійним, а це одні зі снайперських чеснот. Думаю, йому подобався снайпінг, бо він справді цікавився стрільбою, був частиною цієї культури».

Ольга каже, що Тарас любив фронт: «Лише надзвичайно сильна духом людина може сприймати війну за мистецтво. Якось на запитання “як ти?” він відповів, що востаннє був настільки задоволений своїм життям хіба на фронті».

Після повернення з АТО Тарас полюбив цивільне життя, придбав машину й орендував квартиру. Познайомився зі своєю нареченою Віталією і планував із нею сім’ю. Віталія, пригадуючи знайомство, каже, що про Тараса одразу захотілося дбати.

«Він навчив мене любити. Таке зі мною було вперше і, здається, востаннє. Ми були одним цілим, завжди думали однаково, мріяли, жили. Ми віддавали одне одному все, що мали. Я завжди говорила йому, що б не сталось на війні — я ніколи його не залишу, а він завжди запевняв, що все буде добре. Постійно казав: “Котьо, ще чуть і я приїду”».

Пішов працювати у сферу IT. Зокрема, у 2021 році приєднався на проєкт у компанію Abto Software. Працював там на посаді Front-end Engineer. Зі слів співробітників, був відповідальним, робив усе вчасно і якісно. Був скромним, але активним.

Його колега Ірина Лялікова розповідає, що Тарас був дуже уважним і «правильним» як у роботі, так і в житті. Часом їй здавалося, що він з епохи джентльменів, який незрозуміло як опинився у нашому часі.

«Працювати з ним було дуже легко, він завжди вчасно і якісно виконував свої завдання. Єдине, чого не любив, це писати юніт-тести. Всілякими способами намагався їх уникнути. Пізніше, вже коли був на фронті, часто жартував й питав як там тести, щоб ми їх йому залишили. Що після повернення з великою радістю навіть їх писатиме…».

Керівник Степан Пелиньо пригадує, що як тільки Тарас приєднався на проєкт, то одразу попередив — якщо почнеться повномасштабна війна, він піде служити. 23 лютого 2022 року команда зібралася на тімбілдінг у пабі. Уже тоді розмови були тривожними, а Тарас готувався до того, що його скоро можуть викликати в частину.

Ірина пригадує: «Він згадував, що до нього вже кілька разів дзвонили з військової частини та попереджали, щоб був готовий до мобілізації. Ми запитали, чи є можливість відмовитися, а Тарас відповів, що він буде значно ефективнішим на фронті. Це було сказано без ноти страху чи вагань, він вірив у те, що саме так буде правильно».

Віталія також пригадує розмови до початку повномасштабного вторгнення. Пара обговорювала питання мобілізації: «Він одразу дав зрозуміти, що не залишиться дома. Як би я не хотіла, розуміла, що зупиняти його марна справа. Тому кожну секунду підтримувала і пишалася ним».

«Це не було несподіванкою, просто прийшов час. 24 лютого Тарас подзвонив і сказав, що поїхав на місце дислокації. Незакритих робочих завдань за ним не залишилося. Команда, та і я сам були з ним на зв’язку. Запитували, чи щось треба, а він завжди відповідав, що в нього все є», — розповідає Степан.

Маму Тарас Савчук переконував, що працює. Зізнатися довелося, коли рідні зібралися до нього до Львова. Цього разу він служив у 8-му батальйоні 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Його підрозділ захищав Київщину, Чернігівщину, Сумщину, Харківщину, Луганщину.

Влітку Савчук отримав поранення осколками в ногу й руку. Осколок із руки так і не змогли дістати, тож бої продовжував із ним. Тарас казав, що то його медаль, а друзі жартували, мовляв, буде пищати у супермаркеті та матиме проблеми в аеропортах. У липні в Тараса була відпустка, тоді родина бачила його востаннє.

«Він був веселим, мав багато планів на відпустку, всюди спішив, хотів всюди встигнути. Познайомив нас із нареченою Віталією. Вони разом їздили в замки, присвячували час одне одному. Ми дуже раділи за нього й були впевнені, що на них чекає прекрасне майбутнє», — пригадує сестра.

Наречена розповідає, що за ту відпустку вони встигли багато: від знайомства з рідними до подорожей. «Я дуже хвилювалась перед знайомством з родиною. Ми зупинялися на кожній заправці, де він міцно обіймав мене і запевняв, що все пройде чудово. З моєю сім’єю він познайомився на наступний день. Він не показував свого хвилювання, але я відчувала тривогу і не залишала його ні на секунду. Навіть попередила батьків, щоб ніхто не запитував його за війну, адже завжди хотіла вберегти його від тих думок і відчуттів які він проживав, бувши там. Хотіла, щоб на мить він забув про війну».

У відпустці Тарас зустрівся й з колегами. Ірина пригадує, що він розповідав багато історій з фронту й деякі йому давались дуже важко: «Це був, мабуть, єдиний момент, коли він показав, наскільки там тяжко і страшно… Під час наших переписок він завжди підтримував позитивний настрій, лиш інколи скаржився на погану каву і болото, через яке повністю забруднив форму. Ніколи не забував питати, як у нас справи і як розвивається проєкт».

За словами товариша Глєба, останній місяць Тарас був командиром групи: «Я не скажу, що він був амбітний у плані командування, він був амбітний у плані досконалого виконання своєї роботи. Ніколи не помічав, аби він тягнувся кимось командувати, але так, він міг це робити. Останні тижні й бойові завдання були інтенсивнішими, аніж за весь попередній рік… Пригадую, востаннє бачив його якраз перед виїздом. Ми тоді ні про що особливе не говорили, але у хлопців була така помітна втома…».

Наречена Тараса по-особливому хвилювалась за нього в грудні, писала Глєбу, що має погане передчуття. Про те, що з ним все добре, Тарас зазвичай повідомляв знайомим дописами чи сторіс в інстаграмі. Своє останнє повідомлення він розмістив 22 грудня, того ж дня не повернувся зі свого завдання.

«Він написав, що все добре, вкотре переконував, що залишилося нам зовсім трішки почекати. Що скоро буде дома зі мною… Перед його останнім бойовим завданням ми домовилися, що як тільки він повернеться на відпочинок, то одразу напише заяву на відпустку у зв’язку з одруженням», — розповідає наречена.

А вже наступного дня Віталія зателефонувала сестрі Марті та промовила лише два слова: «Мені шкода».

«Це був жах, стільки болю я в житті не відчувала. Дуже боялася за батьків, бо для них це найгірше, що могло трапитися у їхньому житті, втратити рідну дитину», — пригадує Марта.

Поки тіло воїна не повернули додому, всі сподівалися почути, що це неправда. Очікували повідомлення від Тараса, що він живий, що це помилка.

Поховали Тараса на Алеї Слави в Золочеві. Друзі та рідні створили петицію про присвоєння Тарасові звання Героя України (посмертно), яка вже набрала необхідну кількість голосів для розгляду.

Друзі кажуть, що Тарас Савчук ніколи не спішив, як істинний стоїк він приймав момент і насолоджувався ним.

«Він вмів жити неспішно, але так само вмів без сумнівів вийти із зони комфорту задля ціннісних речей. Він їх тонко відчував. Був високоморальною людиною, але моралізатором — ніколи. Не повчав, не осуджував, не говорив про людей погано. По-людськи ставився до всіх сторін життя. Мав відмінне почуття гумору. Не був якимось варʼятом, а натомість дуже вихованою галантною людиною, лицарем, при тому не боявся ні чорта, ні Бога. У нього був усвідомлений шлях і особливе ставлення до питання смерті. Робив усе якось усвідомлено й цілеспрямовано. Без дурної юнацької бравади. Щиро по-дитячому вмів радіти й цінувати кожен успіх», — розповідає Ольга.

У те, що Тарас загинув, близькі досі не можуть повірити: його бракує побратимам, колегам, родині.

«Я завжди говорила йому: що б не сталося на війні — я ніколи його не залишу. Ми дуже багато мріяли, мрії були у нас одні на двох, ми дуже любили замки, хотіли об’їздити всі в Україні та за її межами. Ми планували сім’ю після війни. Планували настільки, що вираховували час, аби карапуз народився в травні, оскільки ми двоє травневі. Ми мали одружитися. Жартували, що підемо і розпишемося в спортивному одязі, а всі інші дні відпустки проведемо дома разом тільки вдвох», — ділиться Віталія.

Ірина Лялікова каже, що навіть думати про те, що Тарас загинув — боляче. «У нього повинно було бути надзвичайне майбутнє. Такі, як він пишуть історію…».

«Ми дуже сумуємо, за ним, за його сміхом, жартами й за тим, як він заспокоював своєю присутністю», — говорить сестра Марта.

Подруга Ольга додає: «Якщо в цього народу є янголи-охоронці, чи то земні заступники, то це такі люди, як Тарас».

Текст: Яна Ільків